ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

ЛЬВІВ  ДЕМОКРАТИЧНИЙ

(1990 – 1994 рр)

Після кількох років важкої політичної боротьби більшовицька влада поступилася і в березні 1990 року відбулися перші відносно вільні вибори до місцевих рад. У Львові перемогу святкували представники демократичних сил. Місцеву владу назвали Львівська міська рада першого демократичного скликання, а її головою став Василь Шпіцер.

ЩО ПЕРШІ ДЕМОКРАТИ ЗАСТАЛИ?

-              місто було завалене сміттям, яке не вивозилося тижнями. Сміттєзвалище постійно горіло і смердючий дим вкривав навколишні села;

-              вода, а тим паче гаряча, подавалася рідко. Зношені водопроводи, особливо Стрийський водогін, зроблений з бетонних труб, постійно виходили з ладу і сотні кубометрів питної води пропадали намарно;

-              теплотраси, які тоді належали різним власникам, були в жалюгідному стані, що в кінці 80-х приводило до частих перебоїв теплопостачання;

-              тотальний дефіцит продуктів харчування і промислових товарів. Більшість краму реалізовувалося за карточками;

-              брак громадського транспорту – за останні три роки місто не придбало жодного автобуса, тролейбуса чи трамвая;

-              розбиті, поорані ямами дороги, брудні тротуари, залиті грязюкою бордюри;

-              сірі, облуплені, давно не фарбовані фасади будинків, значна частина яких була в аварійному стані;

-              наростаючі міжконфесійні конфлікти;

-              не врегульовані стосунки між містом і міськими районами;

-              галопуюча інфляція і небачена девальвація рубля, а потім купона.

ЩО БУЛО ЗРОБЛЕНО?

Суспільно-політична сфера

-                    3 квітня 1990 року над Ратушею піднято національний синьо-жовтий прапор;

-                    очищено місто від комуно-більшовицької символіки;

-                    відновлено історичні назви і перейменовано вулиці, названі іменами людей, непричетних до Львова або й ворогів українського народу;

-                    знято пам?ятники ідолам злочинного режиму (Леніну, Галану, Кузнєцову та ін.) і встановлено пам?ятники Т.Шевченкові, М.Грушевському, “Просвіті” ;

-                    повернуто храми віруючим і мирно залагоджено міжконфесійні конфлікти;

-                    запрошено в Україну і надано почесне громадянство Мирославу Іванові кардиналу Любачівському;

-                    запрошено в Україну і надано помешкання та почесне громадянство Провідникові ОУН Славі Стецько;

-                    очищено могили січових стрільців на Янівському цвинтарі від поховань періоду комуністичного вандалізму;

-                    надано приміщення всім наявним у Львові товариствам та організаціям національних меншин;

-                    надано приміщення українським патріотичним організаціям та партіям;

Комунальна сфера

-                    протягом кількох місяців місто очищено від сміття, сміттєзвалище впорядковано, загоряння ліквідовано;

-                    дороги, бордюри, тротуари очищено від грязюки, проведено повний ямковий, а потім і капітальний ремонт частини вулиць;

-                    капітально відремонтовано залізничні переїзди;

-                    замінено зношені водопроводи, а на Стрийському водогоні залізобетонні труби поміняно на металеві;

-                    запущено у роботу Ряснянський водозабір потужністю 15 тис. м³  технічної води на добу;

-                    побудовано і введено в дію Гамаліївське водосховище потужністю 40 тис. м³, яке забезпечує технічною водою ТЕЦ-2;

-                    при будівництві житла обов?язковою умовою стало встановлення водяних лічильників;

-                    каналізаційні стоки, які від вул. Промислової аж до очисних споруд текли руслом річки Полтва, було спрямовано у новозбудований закритий колектор, внаслідок чого значно покращився екологічний стан цієї частини Львова;

-                    відремонтовано, взято на облік і обслуговування всі котельні і теплотраси, які забезпечують теплом житлові будинки;

-                    започатковано передачу в оренду з умовою проведення капітального ремонту ветхих нежитлових будинків (гот. “Верховина”, маг. “Барвінок” та ін.);

-                    почали запроваджуватися нові технології для відновлення фасадів (в 1993 році була пофарбована одна сторона площі Ринок. На жаль, три інші сторони залишилися не реставрованими й донині);

-                    покращено освітлення вулиць;

-                    виконано розмітку вулиць згідно з вимогами “Правил дорожнього руху”.

Транспорт

-                    налагоджено виготовлення на сімнадцяти Львівських підприємствах запасних частин для ремонту чеських тролейбусів і трамваїв;

-                    поповнено автобусний парк;

-                    налагоджено випуск тролейбусів на Львівському автобусному заводі;

-                    почала курсувати електричка за маршрутом Головний вокзал – Сихів, яку львів?яни назвали “шпіцерівка”;

-                    започатковано перевезення пасажирів на приватних маршрутах.

Будівництво

-                    вдалося утримати на високому рівні житлове будівництво – будували в середньому 240 тис. м² житла щороку;

-                    збудовано чотири великі школи –на 1300 учнів кожна та дитячу лікарню на вул. Пилипа Орлика, поліклініку на Сихові.

* * *

ЗАПИСКИ'

Василь Шпіцер згадує про події і людей

під час перебування у міській ратуші Львова

Довідка 'ТИЖНЯ'

Василь Шпіцер народився 2 жовтня 1947 року в селі Нижня Лукавиця Стрийського району на Львівщині. Закінчив електрофізичний факультет Львівського політехнічного інституту. Сімнадцять років працював у науково-дослідному радіотехнічному інституті. Має 25 авторських свідоцтв на вина­ходи. Кандидат технічних наук.

З 1988 року бере активну участь у роботі Товариства української мови імені Т.Шевченка 'Просвіта'. Тоді ж розпочав записувати цікаві історії та випадки, що з ним траплялися. Для себе назвав записник 'Брижі  з мораллю та без' або 'Мої нотатки'.

В.Шпіцер ніколи не перебував у КПРС. З квітня 1990 року  перший демократично обраний голова Львівської міської Ради. З грудня 1990 до червня 1994 років  голова Львівської міської Ради та міськвиконкому. У виборах 1994 року з восьми кандидатів на посаду голови міської Ради В.Шпіцер посів друге місце. Політичні погляди  правоцентристські. Дружина Наталія навчалася з май­бутнім чоловіком в одному класі. Син Юрій закінчує Львівський медичний університет. З початку 1995 року Василь Іванович працює в приватній структурі, яка займається міжнародними залізничними перевезеннями.

За пропозицією редакції газети 'Тиждень' В.Шпіцер погодився надрукувати дещо зі свого записника у нашій газеті.

* * *

У листопаді 1991 року кандидат у Президенти України, тодішній Голо­ва Верховної Ради Леонід Кравчук приїхав до Львова на зустріч з вибор­цями. Львів'яни вітали його щиро і тепло. Під час обіду вступне слово виголосив перший заступник п. В.Чорновола (п. Вячеслав теж бо­ровся за президентство), в якому дуже курив фіміам супернику свого патрона. Не відстав від нього і тодішній голова облвиконкому.

За столом сиділи також І.Мотринець, З.Котик, Є.Марчук та охоронець голови ВР. Я теж побажав п. Л.Кравчуку пе­ремоги,  що на той час було безсум­нівним,  здоров'я, добре керувати державою, але заявив, що голосува­ти за нього не буду, бо в кандидата 'надто гнучкий хребет', що прояви­лося під час ГКЧП. Запанувала тиша, лише охоронець прохопився: 'Вот зто откровенно сказано!'. Вже згодом Леонід Макарович у приватній бесіді пояснив, що за умов ГКЧП він інакше діяти не міг: відо­кремлення України від СРСР було ймовірним,  але України комуніс­тичної, з військовою диктатурою.

Леоніда Макаровича Кравчука я вперше побачив на телеекрані в 1989 році, коли він запекло переко­нував Івана Драча, що совєтська ко­муністична система добра і ніякого Народного Руху створювати не по­трібно. Для мене і моїх друзів це була чужа і незрозуміла людина. І коли його ж обрали Головою Верховної Ради України (Івашко пішов у козач­ки до Горбачова), радості не додало­ся.

Минуло кілька місяців. Леонід Ма­карович все більше відходив від ко­муністів і схилявся до демократів. І ось він приїжджає з візитом до Льво­ва. Львів'яни приймали його непога­но. Ніхто не говорив про порожні прилавки в магазинах, про ковбасу чи шкарпетки. Просили тільки збе­регти суверенітет і незалежність Ук­раїни. Було помітно, що п. Кравчук знаходиться на вістрі вибору: або надалі зали­шатися з комуністами, або стати справді виразником волі народу і демократичних сил. Потрібна остан­ня пір'їнка...

На заключній прес-конференції у залі облради від імені львів'ян я вручив йому кришталеву булаву, супроводжуючи символічний пода­рунок відповідними побажаннями. Можливо, я надто переоцінюю цей вчинок. Але надалі Леонід Макарович уже був справжнім українським Президентом. Потім саме Леонід Кравчук виніс смертний вердикт грізній імперії СРСР, 'протягнув' че­рез ліву Верховну Раду тризуб як герб, синьо-жовтий прапор та гімн 'Ще не вмерла Україна'. Сьогодні я собі думаю, чи не Боже провидіння забрало до Москви Івашка, бо він на таке був нездатний. Адже на камені його могили  напис російською мовою...

Та як цей факт обурив п.Чорновола! У своїх закордонних вояжах на зус­трічах з діаспорою немилосердно «крив» мене за те, що я вручив символ гетьман­ської влади комуністові.

* * *

Коли мене обрали головою міської ради, я попросив дружину та сина стати перед образом Матері Божої і сказав: 'Знайте, я йду на цю роботу задля ідеї і ніколи нічого не візьму для себе й своєї сім?ї'.

Можу запевнити, що слова я дотримав

* * *

Після виборів 1990 року я запро­сив до себе голову обласної організа­ції Народного Руху пана Любомира Сеника і сказав йому:

   – Пане Любомире! Рух обрав нас депутатами. Пропоную працювати разом і далі.

...Спрацювала генетика. Органі­зація робила те, що вміла: від пасив­ної опозиції врешті-решт перейшла до цькування голови міської Ради. Дала себе знати вікова ненависть українця до влади, яка протягом сто­літь була чужинською.

* * *

Був і такий епізод у моїй роботі, що я покинув сесійний зал. Прий­шов додому, випив чарку і вирішив подати у відставку. Мої запеклі 'дру­зі' з Руху, делегатом установчих збо­рів якого,між іншим, я був у 1989 році, всіляко намага­лися 'з'їсти' мене.

Показовим був виступ Наталії Дя­ків, яка 'виводила мене на чисту воду': начебто я ввів у оману депутатів під час виборів голови міськради, ска­завши, що закінчив школу з відзнакою, а це, мовляв, неправда.

Ввечері Львівське телебачення показало саме цей епізод із сесії. Ну, це вже занадто! Наступного дня за­сідання сесії продовжувалося. Я взяв свій атестат про закінчення середньої школи, де були тільки 'п'ятірки', і показав  депутатам. А у висту­пі різко заявив, що не буду по­ступатися нікчемам і пустобрехам.

Більшість депутатів зустріли мою заяву оплесками, і до нових виборів мене вже не перевіряли на здатність 'три­мати удар'.

* * *

Восени 1990 року змінилося зако­нодавство щодо місцевих органів влади. Якщо раніше був голова місь­кої Ради (Василь Шпіцер) та затвер­джений за його поданням сесією голо­ва міськвиконкому (Богдан Котик), то тепер ці посади об'єднувалися і треба було проводити нові вибори. Реальних претендентів було два: пан Богдан і я. Деякі народні депутати, а надто обласне керівництво, переко­нували мене зняти свою кандидату­ру. Чому? Адже я займався виконав­ською роботою фактично з квітня, оскільки Богдан Котик багато часу перебував у Києві як депутат Верхов­ної Ради УРСР. Я вже вник у роботу і достеменно знав, що не піду манів­цями, а зможу чесно і з великою від­дачею працювати.

Та все ж десь за два тижні до виборів я сказав Богдану Дмитровичу, що зніму свою кандидатуру за умови, якщо він здасть мандат народного депутата і цілковито працюватиме лише на посаді мера. Богдан Котик відповів, що обміркує пропозицію і зробить вибір.

Однак цього не сталося. Його друзі і прихильники були пев­ні, що виграють вибори. Результати таємного голосування: Шпіцер  78 голосів, Котик  47.

Отих 47 'голосів', плюс облначаль­ство всі наступні роки затято нама­галися при першій-ліпшій нагоді вставляти палиці в колеса, чатуючи на момент, аби зробити мені якомо­га болючіше. Так була сформована перша опозиція новій львівській владі переважно з когорти демокра­тичних сил.

Див. далі

17 лютого 2011

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

* * *

Один священик оповідав мені, як  львів`яни змальовують герб України: 'Над ланом жовтої пшениці  голубе небо, на небі  Хмара. Посеред лану стоїть Чорний Віл, на ньому сидять Горині Орли і Шпіца, Шпіца...'

* * *

На одній з перших сесій в 1990 році у виступі я сказав:

 – Я інженер і знаю, що таке кое­фіцієнт корисної дії, тож пропоную КГБ порахувати, скільки людей з його подачі було заарештовано, за­суджено, репресовано, замордова­но. Тепер вже ясно, хто з них був шпигуном чи  ворогом народу. Кіль­кість потерпілих поділіть на кількість виявлених 'злочинців', і одер­жана частка покаже, у скільки ра­зів треба скоротити штат КГБ, щоб його к.к.д. наблизився до одиниці.

Наступного дня один з депутатів-кадебістів підійшов до мене:

– Василий Иванович, не надо было говорить этих слов. Обычно мы такое не прощаем.

Натяк був дуже прозорим, повіяло холодом. Але я відчув, що не маю страху:

– Шановний! Якщо ви хочете сотворити ще одного національно­го героя, то я готовий. Я пройшов важкий, але великий для себе жит­тєвий шлях: від сина обідраного радянською владою селянина до кандидата технічних наук і голови міської Ради Львова. Виростив гарного сина і дожив до демокра­тичної суверенної  України. Тепер я вже нічого не боюся!

                          * * *

Наближалося 9 травня 1990 року. Цього дня зазвичай відбувався вій­ськовий парад у центрі міста. Ми зіб­ралися у голови міськвиконкому по­радитися, що робити, адже багато найбільш політично активних львів'ян цілком вмотивовано не вва­жають цей день святковим. Їхні спроби не допустити проведення параду могли б призвести до вулич­них сутичок і навіть кровопролиття. А парад мусив відбутися  така була вказівка 'згори'. Довго думали-гада­ли, нарешті хтось запропонував дати дозвіл на проведення параду не в центральній частині міста, а на ву­лиці Стрийській, біля Монумента Слави.

Але ж як переконати командуван­ня ПрикВО, щоб воно пристало на цю пропозицію?

Раптом до кабінету заходить командуючий округом Віктор Скоков – веселий, усміхнений  і заявляє:

– Ребята! Я пришел относительно парада. Давайте проведем его возле Монумента Славы на улице Стрыйской!

Спочатку ми полегшено зітхнули, а потім кожен задумався ...

* * *

Після ГКЧП в обласній Раді від­булася нарада активу області (го­лів обласної, районних та міських Рад) з керівництвом КГБ (а, може, вже й Служби безпеки України) за участю заступника міністра. Все йшло статечно і гладко. Наприкін­ці наради я попросив слова і звер­нувся до присутніх у залі:

 – Ви державні люди, несете ве­лику відповідальність і багато зна­єте. Хто з вас впевнений, знає чи відчуває, що КГБ зробив хоча б щось доброго для України, прошу підняти руку,  ніхто в залі не во­рухнувся.

 –Бачите свою роботу? –  запитав я пана генерала.

– Бачу.

Незабаром Львівське обласне уп­равління очолив інший керівник.

                  * * *

За погодженням нової влади начальником управління внутрішніх справ Львова був призначений Станіслав Вербицький – приємний, могутньої ста­тури, сорокарічний підполковник. Частина депутатів вимагала увіль­нити його з посади, оскільки 1 травня 1989 року він стояв у лавах міліціоне­рів, котрі не пропускали людей з синьо-жовтими прапорами на демонстрацію. Раніше я не знав цього чоловіка, але відчував до нього довіру і симпатію, тому вирішив діяти на свій розсуд: на­писав до міністра внутрішніх справ клопотання про дострокове присвоєн­ня С. Вербицькому звання полковни­ка. Львів  велике місто, і не пасує, щоб начальником міліції був підполковник. Міністр врахував клопотання і підпи­сав наказ...

19 серпня 1991 року я скликав у Ратуші нараду членів міськвиконко­му за участю керівників міських си­лових структур, ознайомив присут­ніх зі своїм баченням подій і запитав, чиї команди вони виконуватимуть: мої чи антиконституційного 'ГКЧП'.

Усі члени міськвиконкому визнали 'ГКЧП' незаконним органом. Керівни­ки силових структур прямої відповіді не дали. Лише полковник Вербицький став струнко і відповів: 'Ваші, Василю Івановичу, бо Вас обрав народ'.

Прикро було потім, коли обласне начальство зняло С. Вербицького з посади за те, що він відмовився вико­нати усний наказ розігнати тисячі львів'ян, що прийшли 9 травня 1992 року до оперного театру, висловлюючи свій протест щодо святкування дня Перемоги. Виконати наказ  означа­ло побити людей. Станіслав Володи­мирович радився тоді зі мною, і я під­тримав його та Г. Шабаєва, які не вбачали потреби застосовувати силу. На жаль, я не зміг їх захистити, бо рішен­ня приймав Київ з подачі керівництва області. Мого аргументу про позицію Вербицького під час 'ГКЧП' не було взято до уваги.

* * *

Вперше мене освистали на мітингу 9 травня 1990 року, коли я спро­бував подати ветеранам Великої Віт­чизняної війни інший, а не класич­но-сталінський погляд на війну і ціну Перемоги.

Вдруге  1 листопада 1992 року  щирі демократи – за відсутність дер­жавних прапорів на вічі біля Народ­ного дому. Тоді в очах громади за все відповідав Шпіцер особисто, а не Парубій, Пограничний, Іськів. Хоча саме вони отримували державну плату за підготовку святкувань. Коли ж я оголосив їм догани за не­сумлінне виконання обов'язків, то аж до нових виборів мав тріо грізних недругів, закованих у лати депутат­ської недоторканості.

* * *

У квітні 1990 року до Львова з ві­зитом приїхав президент Польщі Войцех Ярузельський. Після обіду в Гербовому залі ресторану 'Фести­вальний' я підійшов до пана Ярузельського обмінятися думками щодо визнання польським сеймом операції 'Вісла' як репресивної про­ти українського народу. Звернувся, звичайно, українською мовою. Пе­рекладач сказав, що українською не володіє, на що пан Ярузельський зреагував: 'Нєх пан мувє поволі. Я вшистко розумєм по-українску'.

Відчувалося його приязне став­лення до України, як і, зрештою, на­ступного президента  Лєха Валенси. Недаремно Польща першою виз­нала незалежність України.

Якось у дружній розмові один з польських урядовців подав думку, що якби Україна з Польщею уклала союз, то виникла б наймогутніша держава в Європі.

* * *

Після перейменування вулиці Суворова на честь академіка Сахарова з Московської  Думи до Львова приїхала делегація з вимогою повернути цій вулиці назву генералісімуса. Просили  також розмовляти російською, бо української вони, бачте, не розуміють. Я висловив здивування, що брати-слов`яни  росіяни  такі тупі. Адже поляки, словаки, хорвати, чехи,  президент Польщі Ярузельський навіть просили розмовляти українською, яку вони без труднощів сприймали.

Щодо вул. Суворова, то я запропонував компроміс: Мосгордума недавно перейменувала вулицю Б. Хмельцицького, який свідомо чи ні, але віддав Україну Московії, на Маросєйку (спотворене від первісної назви Малоросєйка, яка виникла тому, що там першими замешкали переселенці з України). Тож нехай вони повернуть вулиці ім`я нашого гетьмана, а ми повернемось до 'суворовського  питання'. Обіцяли подумати...

Думають донині...

* * *

Через півроку після демократич­них виборів на площі Ринок відзнача­лася вперше без заборони річниця проголошення Акту про самостійність України від 30 червня 1941 року. Ти­сячі святково вбраних львів'ян прий­шли на мітинг, що відбувався під вік­нами мого кабінету, а я в цей час зму­шений був 'гасити' конфлікт між дво­ма збудженими релігійними грома­дами, очолюваними своїми душпастирями: йшлося про передачу храму одній із них. Мене фактично сило­міць тримали в приміщенні, вима­гаючи прийняти рішення, але кож­на сторона  на свою користь.

Врешті я підвів священиків до вікна, показав на площу, заповнену людьми, і рішуче сказав:

 – Дозвольте мені вийти і разом з людьми покло­нитися світлій пам?яті тих, хто здійснив цю святу справу для України. Ви ж сьогодні гір­ші від одвертих ворогів, бо, тримаючи в руках Святе Письмо, розмовляю­чи вишуканою українською мовою, звороговуєте українців. Ви ведете до того, щоб тут знову владарювали чужинці, які позакривали ваші храми...

Див далі

17 лютого 2011

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

* * *

Великою проблемою було керу­вання районами. Тодішній закон не визначав їхніх повноважень, а ос­кільки голів районних Рад обирали районні депутати, то вони були цілком незалежні і від міської Ради, і від її голови. Кожен з них робив те, що хо­тілося. Один будував цегельню, дру­гий відкривав банки, третій реорга­нізовував ЖЕКи, четвертий їздив відстоювати Крим, п'ятий підвищу­вав зарплату своїм двірникам (у чо­тирьох інших районах двірники, природно, оголошували страйк).

А всі негаразди списувалися на місто в особі Шпіцера. Раніше ці проблеми врегульовувала партійна дисципліна. Тепер же настала повна влада районних депутатів, що вили­лося у безвідповідальність, бездіяль­ність, безгосподарність.

Якось я запросив усіх голів райрад до себе й запропонував обрати не­формального голову міста, слово яко­го буде вирішальним. Відмовилися… Вольниця подобалася їм більше. Я розпочав важку і тривалу бо­ротьбу за розпуск районних Рад і до­бився цього лише навесні 1994 року. Понині переконаний, що це пішло на користь місту.

* * *

Не знаю більш досконалих воро­гів міської господарки, аніж 'файні хлопці'. Хоча 'файний хлопець'  не професія, але він завжди при ділі, яке обов'язково провалить.

Один з таких у 1990 році був обра­ний заступником голови міськви­конкому з питань комунального гос­подарства. Його 'досягнення' в тому, що зумів спорудити собі 'пам'ятник' на вулиці Дорошенка перед перего­ворним пунктом головної пошти. Кожний, хто їде машиною, може від­чути його не лише душею, а й сідницею – це справжній трамплін на бруківці. Його поява зумовлена спробою цього добродія відремонту­вати вулицю. Запалу вистачило на якихось 25-30 метрів, далі  згада­ний трамплін-пам'ятник, а ще далі  розбита, ямиста дорога.

Потім 'файний хлопець' перекру­тився у сфері міської торгівлі, розпо­ділу житла, побутового обслуговуван­ня, очленився в лавах деяких партій і вознісся на ще вищий щабель кар'­єри у милій серцю сфері комунально­го господарства. А в царині футболь­ного життя став геть чисто покрови­телем львівських копунів.

Отже, стережіться, львівські фани, бо прийшли 'файні хлопці' і до вас.

* * *

Піддавшись наполяганням фрак­ції УРП в міській раді, я призначив на посаду заступника голови міськ­виконкому з питань комунального господарства її висуванця. На черговий об'їзд об'єктів, що бу­дуються, запросив свого нового заступника і заступника з питань будів­ництва. Оглянули один об'єкт, дру­гий, а 'новенький' сидить собі в ма­шині й покурює.

– Чому не виходите з машини ог­лянути будівництво споруд, які неза­баром підпорядковані вам служби бу­дуть експлуатувати?

– А навіщо? Я й так знаю, що в усьо­му винні комуністи і будівельники.

Заступник з питань будівництва, досвідчений фахівець – колишній ко­муніст – спалахнув образою, але змов­чав.  Я ж зрозумів, що мій новопризначений заступник – не та людина, на яку можна покласти­ся у роботі. Своїми подальшими діями він це підтвердив, але звільнити його як депу­тата обласної Ради я вже не міг. О, депутатська не­доторканність! Скільки шкоди ти заподіяла!

* * *

Комуністи залишили після себе вкрай зруйновані, розбиті дороги. Особливо жахливий вигляд мала вулиця Леніна (теперішня Личаківська), яку демократи відремонтували першою. Львів`яни потім жартували: 'Комуністи любили Леніна, а вулицю його імені відремонтував Шпіцер'.

* * *

Влітку 1990 року я знайомився з роботою і перспективами підпри­ємств, що займалися розробкою і ви­готовленням радіоелектронної апа­ратури. Сам кандидат наук у цій га­лузі, я знав, що наші технології без­надійно відстають від зарубіжних. Отож і продукція не може бути кон­курентоздатною. Тривожило також, що на цих під­приємствах працювало понад сто тисяч чоловік, яким маячила пер­спектива безробіття, якщо не перепрофілювати виробництво і не налаго­дити випуск дешевої і потрібної про­дукції. Та найбільше гнітила убогість пропозицій, які вдалося 'витягнути' з керівників: дозиметри, сателітарні антени, електронні запалювання... Переповім одну розмову, що відбу­лася на заводі ФТА з досить високим начальником, 'знавцем' конверсії:

– Які нові розробки можете запропонувати? – питаю.

– Утюг с електронным терморегу­лятором.

– Електронний регулятор на дис­кретних елементах чи на мікросхе­мах?

– На дискретных элементах. Он дешевле.

– А який прилад буде використа­но в силовому колі?

– Симистор, – похнюпив­шись, відповів співрозмовник.

– А знаєте, скільки він коштує?

Звичайно, представник завод­ської науки знав відповідь і на це за­питання (понад три карбованці), але мовчав. Бо праска з біметалевим терморегулятором тоді коштувала всього 5 карбованців 40 копійок.

* * *

Майже сорок років львівські побутові від­ходи вивозили на звалище непода­лік села Великі Грибовичі. Дорога і придорожня смуга, що вели до ньо­го, були встелені сміттям. Сам 'об'­єкт' неймовірно, вибачте за негарне слово, смердів і безперестанно тлів, окутуючи село і місцевість їдким димом. Навколишні водойми і криниці були забруднені. Як тільки обрали нову демократичну владу, селяни поставили на трасі 'рогачку' і не пропускали транспорт зі сміттям на звалище. Я приїхав до 'бунтівників', вислухав їхні вимоги: побудувати для села школу, водогін з подачею води до кожної оселі, не допускати горіння сміттєзвалища, 'окультурити' його і ще багато інших, безумовно, спра­ведливих побажань. Варто зазначи­ти, що протягом кількох наступних років усе це було зроблено. А того дня, погодившись з претен­зіями грибовицьких селян, я пообі­цяв, що місто всі роботи виконає, але попрохав дозволити поки що скида­ти відходи на сміттєзвалище, бо сто­їть спека, може виникнути епідемія. 'Люди, – прошу, – місто гине!'.

– Хай гине!!! – хором вигукнули десятки селян і щіль­ніше зімкнули свої ряди.

* * *

Чи не найпекучішою проблемою Львова є вода. Місто бурхливо розви­валося. За тридцять повоєнних ро­ків втричі зросла кількість мешкан­ців, а промисловість, особливо важ­ка та електронна, ще вищими тем­пами. Це вимагало розширення сфе­ри комунального господарства, в тому числі збільшення подачі води.

У 70-ті роки почалася активна за­будова Сихів­ського масиву, на який планувалося подавати воду із Золочівщини. До місць водозабору проклали водогін, і 90 тис. кубометрів води щодоби мали надходити до Львова.

Але перші в СРСР демократичні вибори привели на Львівщині до відсто­ронення від влади комуністів, і з'ясу­валося, що діюче законодавство (сталінсько-брежнев­ська конститу­ція) без комуністичних шор та вудил реально не спроможне регулюва­ти відносини між населенням та вла­дою, в тому числі між населеними пункта­ми. Сміття вивозити не можна, бо це територія сільської ради; радіоактивні та інші шкідливі відхо­ди утилізувати в спеціально побудованому сховищі сільрада не дозволяє; очисні споруди будувати  також, бо це теж землі сільради; сільрада забороняє подавати до Львова воду і т. ін.

Невдоволення мешканців сіл, у яких забирали дане їм Богом багатство (зем­лю, воду,  ліс), а зали­шали засмічену, от­руєну й обезводнену територію, зрозуміти можна. В результаті переговорів із Золочівським райвикон­комом було складено протокол, відповідно до якого наше місто зобов'язувалося ви­конати рекреаційні роботи. Лише після цього до Львова мала надійти вода.

Ми свою роботу ви­конали. Районна ад­міністрація дала зго­ду на забір води, але се­ляни і сільрада, якій належала невелика ділянка поля, де мала бути сверд­ловина,  продовжували опиратися. Поча­лися суди-пересуди.

Врешті-решт на­весні 1994 року міськвиконком одер­жав судове рішення про дозвіл на корис­тування землею (а значить, і можливість подати на Сихів воду), і роботи розпочалися. Селяни трохи пообурювалися, але активної проти­дії вже не було. Саме тоді відбувалися вибори до Верховної Ради. Деякі пре­тенденти знову підняли гасло 'Не дамо Львову води'. Особливо здиву­вав керівник обласної організації УРП, який балотувався в цьому ок­рузі. Сам львів'янин, він розумів, що вода місту потрібна, і як керівник солідної партійної організації повинен би уміти визначати пріоритети міста і села. Як претендент на посаду дер­жавного мужа мав би мислити дер­жавними категоріями, а не категорі­ями міста чи села. Він же понад усе поставив власний інтерес – стати нардепом – і очолив бунт селян, ро­боти було зірвано.

Принцип 'мета виправдовує засо­би' спрацював частково: пан Олег депутатом не став, Львів води не одержав, а державні кошти у вигляді водогону 'зарили' в землю.

* * *

Хоча Львів – місто невелике за пло­щею, але транспортні проблеми, як і питання стану доріг, завжди стояли дуже гостро. Розроблялося багато ре­комендацій і проектів, приймалося ба­гато рішень, але успіхи були незначні.

Якось зайшов до мене симпатич­ний добродій (на жаль, не запам'ятав прізвища, щоб висловити йому подяку) і сказав, що вже тривалий час виношує ідею про перевезення паса­жирів від Головного вокзалу до Сихова (із зупинками біля великих підприємств) електричкою. Я обгово­рив це питання з начальником Львівської залізниці. З'ясувалося, що сформувати електричку і налаго­дити перевезення пасажирів – справа реальна, але саме ця ділянка дороги не електрифікована. За роз­порядженням голови місто виділило кошти, а вже в травні 1994 року лі­нія була під напругою (роботою керу­вав Мирон Широн) і перший поїзди почали перевозити львів'ян.

* * *

А ось ідея про впорядкування за­лізничних переїздів, яких у Львові майже два десятки, моя. Пригаду­єте оте вічне 'гуп-гуп' через рейки і ями в асфальті з обох боків від колії на вулицях Шевченка, Зеленій, Ба­тальній, Силікатній та інших?

Я звернувся з проханням до ко­лишнього начальника залізниці Марата Грабського, а потім – до новопризначеного начальника Георгія Кірпи, і досить складну роботу було виконано протягом кількох років. Спеціалісти стверджують, що бетон простоїть без пошкоджень майже сорок років. Від імені львів'ян щире спасибі всім працівникам залізниці, причетним до цієї доброї справи.

Цей приклад засвідчує про небайдужість керівників підприємств до проб­лем міста. Слід тільки вміло звернути­ся і поставити конкретне завдання. Згадалося, що на початку 90-х років, коли місто не мало власної валюти, а запасні частини для електротранспор­ту можна було придбати тільки в Чехословаччині, 17 львівських підпри­ємств погодилися їх виготовляти для потреб ЛТТУ. Зиск був взаємний: під­приємства мали роботу та плату за неї, а місто – справні тролейбуси і трам­ваї. А дехто ще й сьогодні економічні негаразди пояснює: 'Червоні дирек­тори, червоні директори'...

* * *

На мітингу, що від­бувався на стадіоні 'Україна' 1 травня 1990 року, я в числі перших привітав пана Богдана Гориня зі створенням Української республіканської партії – направду першої опо­зиційної до комуніс­тичної партії. Для зміцнення її становища я наполіг, щоб передатиУРП па­лац культури 'Буді­вельник'.

Невдовзі зайшов до мене один ке­рівник особисто створеної патріо­тичної партії з проханням надати приміщення і для його організації. Ось наш діалог:

– Ви знаєте пана Богдана Гориня? – запитую я.

–  Так, я з ним відсидів за антирадянську пропаганду.

– А чи знаєте, що він – один із засновників УРП?

– Знаю.

– Що ж вам не сподобалося в ста­туті цієї партії?

– О, там все гаразд!

– То чому б вам спільно, в лавах однієї партії, не працювати на благо України?

– Е, ні!

– Чому?

– Бо ні...

* * *

Звичайно, були певні порушення радянського законодавства в спра­вах надання помешкань людям, які мають великі заслуги перед народом України. Наочним прикладом може стати рішення міської ради про на­дання житла голові проводу ОУН Славі Стецько, яка постійно прожи­вала за кордоном.

Одночасно було прийнято рішен­ня про надання пані Славі україн­ського громадянства (вона, до речі, ніколи не приймала громадянства іншої держави, вірячи в повернення до Самостійної України), а також – про видачу їй паспорта громадяни­на України і прописку в наданій квартирі.

Якщо надання помешкання – справа майнова і вирішується на рівні міської влади, то громадянство і паспорт – це вже компетенція дер­жави. І тут відпові­дальність взяв на себе начальник міського управління внутрішніх справ пан Володимир Плукар і без пого­джень з Києвом офор­мив і урочисто вручив пані Славі відповідні документи. За цей мужній вчинок пол­ковник Плукар мав ве­ликі неприємності від так званих компетен­тних органів.

Ми зі своїм рішен­ням не поспішили. Ми просто відновили справедливість, про що свідчить подальша доля лідера КУНу, яку народ майже однос­тайно обрав до Верховної Ради.

Чи не повинна б так вчинити держава з усіма політв'язнями, реп­ресованими, борцями проти кому­ністичної та гітлерівської системи, визнавши не тільки їхню невин­ність, але й заслуги перед Україною та світом?

* * *

Після проголошення суверенітету України до Львова приїжджало бага­то українських бізнесменів з діаспо­ри, нібито зацікавлених інвестувати в українську економіку. Час показав, що здебільшого вони приглядалися, де можна було б добре заробити.

Якось я запитав чергового ділка, чому все закінчується розмовами і ка­вою за мій рахунок, на що одержав від­повідь з явною претензією на дотеп:  'У нас, в діаспорі, часом співа­ють: 'Душу й тіло ми положим', але ні доляра'...

* * *

Мій вуйко Іван Андріїшин моло­дим хлопцем пішов в УПА розвідни­ком, потрапив у полон, відбув катор­гу і багато чого мене навчив, особли­во що стосувалося виховання націо­нальної свідомості і гідності. Наприкінці 80-х, коли бурхливо йшли процеси демократизації і національного відродження, ми часто розмов­ляли про незалежність України та її майбутнє. Якось він сказав:

 – То буде надзвичайно важко. Ди­вись, селянин зараз звик піти вночі до колгоспу і вкрасти мішок буряків. Якщо не стане колгоспів, люди ще довго будуть мати нуд, пам'ятаючи про той дармовий мішок буряків.

* * *

На початку 90-х ро­ків телефонний зв'я­зок із зарубіжжям був дуже поганий, на що не раз нарікали наші гості з діаспори.

Якось один з них почав скаржитися як важко зателефо­нувати з Америки в Україну. Я запитав американця номер його домашнього те­лефону, натиснув відповідпу кнопку, зро­бив замовлення – і через двадцять се­кунд мій співрозмов­ник вже вітався з дру­жиною, яка мешкала в штаті Огайо.

Спантеличеному американцеві я пояснив, що це з Америки в Україну важко телефонувати, а навпаки – нема проблем.

Насправді в той час лише радянські високопос­тавлені чиновники мали такі ось персональні кнопки, машини, мага­зини, сауни, дачі, угіддя для полю­вання та рибалки і жили не гірше від американців.

17 лютого 2011

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

* * *

Після створення у Львівському науково-дослідному радіотехнічно­му інституті осередку Товариства української мови (мене обрали голо­вою) 'шовіністичний елемент' за­хвилювався. Один із начальників, кандидат наук, з прізвищем на три букви, зай­шов у наш сектор і звернувся до ро­сіянки:

– Ира! Мой отец украинец, мать полька, а поляки называли меня хам...

Ірина перервала 'виклад націо­нальних тез' запитанням:

– А вы кем себя считаете?

Сектор вибухнув реготом, а 'ме­тис' прожогом вискочив з примі­щення.

* * *

Після обрання мене головою місь­кої Ради я проводив свій перший прийом виборців. Заходить статеч­ний літній пан і каже:

   – Пане Шпіцер! Я дуже радий, що головою обрали Вас, вченого-винахідника. Я працюю водієм і кілька років тому отримав свідоцтво на ви­нахід. Та колишні чиновники не да­вали коштів на виготовлення діючо­го зразка.

Я перечитав опис винаходу і зро­зумів, що відомий Всесоюзний ін­ститут патентної державної експер­тизи видав цьому добродієві свідоц­тво на винахід ... вічного двигуна.

 – Куди Ви зверталися з проханням про виготовлення зразка?  питаю.

 – У всі інстанції, які хоч щось вирішують.

 – Пропоную такий варіант: Ви дасте мені креслення дета­лей і десять тисяч карбованців. Я знайду підприємство, яке за ці  гроші виконає Ваше замовлен­ня. Якщо пристрій запрацює, я поверну Вам сто (!) тисяч карбо­ванців, якщо ж ні, то Ваші гро­ші пропали.

 – Пане Шпіцер! Якби воно могло працювати, я б за нього одержав де­сять мільйонів. І не карбованців, а доларів,  з хитрою посмішкою від­повів винахідник і пішов собі.

* * *

Згадка про винахідника-жартівника завжди викликає в мене весе­лу посмішку. Але були відвідувачі, які назавжди залишили про себе прик­рі спомини.

Старенька повнотіла пані з палич­кою прийшла просити квартиру, яку їй 'мали надати' ще до демократич­них виборів. Розглянувши справу, я дійшов висновку, що нове помеш­кання їй не належиться.

Відвідувачка наполегливо домага­лася свого. Врешті-решт, хтось з працівників міськвиконкому пока­зав мені листа за підписом началь­ника обласного управління КДБ, ад­ресованого моєму попередникові, в якому було прохання надати житло І. К., оскільки в 40-50-х роках вона, працюючи вчителькою в одному із сіл Львівщини, активно сприяла 'сотрудникам НКВД выявлять и обезвреживать бандеровцев'.

Під час чергового візиту І. К. я по­цікавився, що ж вона робить зараз.

   – Співаю в церковному хорі...

* * *

На сесії міської Ради було винесе­но ухвалу про штрафи за користу­вання брудними автомобілями. Її всіляко відхиляли депутати  власники авто, вигадуючи різні причини.

За третім заходом один депутат-художник, оброслий густою чор­ною бородою, переконував, що така ухвала передчасна, бо у місті не вистачає автомобільних мий­ниць. На той час все ще було дефі­цитом, а на основні товари вида­валися талони. Тому я відповів:

– Шановний, у магазинах не завжди знайдеш лезо для гоління, але всі мужчини, крім тебе, прихо­дять на сесію чисто виголеними.

Зчинився сміх, ухвалу було прийнято.

* * *

Цей випадок я згадав, прочитавши про полковника Табачника і капітана Кучму. На урочистий вечір в Оперному театрі новопризначений прокурор області Зенон Котик прийшов у новому гене­ральському мундирі, який, до речі, йому дуже пасував.

Я підійшов до коман­дуючого округом, з яким стояв пан Зенон, і запитав:

   Пане командуючий, де ви взя­ли такого гарного генерала?

Пан Зенон виструнчився і (жарто­ма, звичайно) випалив:

   Генерал-майор Зенон Котик!

На що я відразу ж, підтягнувшись, відповів:

   Старший лейтенант запасу Шпіцер!

... Наступного ранку до мене в Ра­тушу зайшов полковник з з наказом командуючого ПрикВО про присво­єння мені звання капітана запасу. Тут же було вручено нову польову військову форму і чотиризірчаті по­гони.

Десь через п'ять років я випадково до­відався, що в обліковій картці вій­ськового комісаріату і далі залишив­ся запис: старший лейтенант. Фор­ма пасувала за розміром, а ось звання дали навиріст.

* * *

У 1993 році з нагоди Дня перемо­ги командування ПрикВО організу­вало скромне прийняття. Тости ви­голошувалися українською мовою, але поміж собою деякі генерали досить голосно розмовляли росій­ською. Коли надали слово мені, я сказав:

– Панове генерали! Відомо, що в Ізраїлі обов'язкова військова повин­ність і для юнаків, і для дівчат. Але в ізраїльську армію не беруть арабів. Бажаю вам, пане командуючий ок­ругом, щоб у вашій армії теж не було 'арабів'!

Після цього за столом було чути лише українську мову.

* * *

Концерти, присвячені 50-річчю визволення від німецьких загарбників Запоріжжя, Дніпропет­ровська, чомусь закінчували Лев Лещенко, Йосиф Кобзон. У Кривому Розі наприкінці концерту на сцену вийшов Назарій Яремчук.

Величезний зал був переповнений в основному ветеранами війни, в тому числі й з Росії. Мери з інших міст мали центральні місця у третьому ряді партеру. Праворуч, ліворуч, наступний ряд – генерали та полковники діючої Ук­раїнської армії (Збройних Сил Укра­їни).

Назарій виконав дві пісні, хвиль­ку помовчав (помітне було його хви­лювання) і заспівав своїм незабутнім голосом 'Ще не вмерла Україна'. Кількасекундне заціпеніння залу.

Вячеслав Негода – мер Тернопо­ля, Ярослав Тайліх – мер Івано-Франківська та я піднялися й стали струнко. Минуло ще кілька секунд... заскри­піли крісла – піднімалися генерали й полковники, а за ними  увесь зал.

Зумів-таки буковинський соловейко своїм талантом розтопити лід несприйняття і принести українську весну в цей зал.

З Назарієм Яремчуком я познайо­мився на цьому пам'ятному вечорі. Він, до речі, був у дружніх стосунках із сьогоднішнім Прем'єр-міністром Павлом Лазаренком. Знайомлячи нас, Назарій сказав:

   – Пане Василю, щойно ви потисли руку майбутньому президентові України.

Пригадується й коротка промова Назарія, в якій він підкреслив, що колись літературна мова прийшла в Галичину з Великої України, а тепер, він сподівається, ця мова повернеться на свою історичну Батьківщину.

* * *

Восени 1991 року делегація Львів­ської міської Ради поїхала на святку­вання дня міста Луганська. Гостей зібралося багато: з Донецька, Харко­ва, Ростова-на-Дону, Бєлгорода.

На прес-конференції, яку проводив голова Луганської міськради Пантюхін, майже у кожному виступі пред­ставників цих міст дещо іронічно вживалося слово 'пан', яким ми, львів'яни, зверталися один до одного.

Свій виступ я закінчив словами:

 Допоки на крайньому заході України буде пан Шпіцер, а на край­ньому сході  Пан Тюхін, Україна буде соборною і незалежною!

Гра слів присутнім сподобалася, і ця фраза пізніше з'явилася в усіх засобах масової інформації Луганської області.

* * *

Часом можна почути, що людину обзивають лайном. Звичайно, це образливо. Але ж з лайна, соломи, та глини виходить досконалий будівельний матеріал. Важливо, щоб ці компоненти були у відповідній пропорції і добре перемішані.

Якщо забагато лайна, буде неприємний запах. Глина легко розсипається або стає болотом. Солома спалахне та й погасне.

Отак і для побудови держави потрібні різні люди. Важливо, щоб вони знайшли своє місце у суспільстві, а не смерділи чи влаштовували солом'яні бунти.

Добрий той лідер, що, незважаючи на запахи та інші негативні подразники, місить багно, лайно і солому, виготовляючи необхідний матеріал та  будуючи державу.

* * *

Як новообраний голова міськви­конкому я успадкував три справи, до започаткування яких був непричетний, але про які багато писали і го­ворили, а саме:

– пам'ятник Т.Г.Шевченку;

– передача в оренду американ­ським підприємцям 'Гранд-готелю';

– готель 'Золотий Лев'.

Отож за порядком.

Шевченко нарешті прийшов до Львова

Відомо, що вперше гроші на пам'ят­ник Кобзареві львів'яни починали збирати ще за бабці Ав­стрії, а він все не приходив до нашого міста.  У 1989-90 рр. львів'яни зібрали понад 500 ти­сяч карбованців на пам'ятник Тарасові Шев­ченку, що станови­ло майже чверть його вартості за цінами 1990 року. Кілька попередніх конкурсів пе­реможця не визначили, але кращим був визнаний проект пам'ятника Та­расові Шевченку братів Сухорських.

Враховуючи, що ситуація тоді була непев­ною –  ще існував Радянський Союз, надто впли­вовою залишалася влада комуніс­тів, і в разі їх повернення ці роботи могли при­пинитися або ж було б прийняте рі­шення встановити якийсь недо­лу­гий монумент десь на околиці, оргкомітет вирішив розпочати будівництво і, як мене не 'їли' деякі титуловані писуни та за­здрісники братів Сухор­ських, за два з половиною роки Тарас навічно постав там,  де цього бажали львів'яни.

Ще одне 'делікатне' питання до цього сюжету: чому статую відливали в Аргентині? Така домовле­ність була досягнута моїм попередником, і я не міг її порушувати. Нам зали­шається тільки щиро подякувати панові Василю Іваницькому за якісну і вчасно виконану роботу. Вважаю це рішення правильним. А хто іншої думки, нехай прийде у свято чи в будень на проспект Свободи, де величавіє постать Пророка …

Потерпів Кобзар і від Товариства охо­рони пам'яток історії та куль­тури, на розрахунко­во­му рахун­ку котрого зна­хо­ди­лися зібрані львів'янами кошти. Керівництво Товариств не захотіло вчасно пере­да­ти гроші виконавцеві робіт (вважали цей проект невдалим) і зібрана сума через інфля­цію знецінилася в 14 разів. Пам`ятник фактично було збудовано за  кошти міського бюджету.

Після цього львів`яни говорили: 'Шпіцеру треба поставити пам`ятник за те, що поставив пам`ятник Т. Шевченкові'.

... А Ленін покинув Львів о 18.15

  Напередодні сесії міської ради, на якій мало бути розглянуте питання про подальшу долю пам'ятника Леніну у Львові, захисники комуністичного ідола організували мітинг. Але на площі перед оперним і 'стометрівці' зібралися десятки тисяч львів'ян, які вимагали демонтувати пам'ятник катові українського народу.

Незважаючи на прохання народних депутатів Ярослава Кендзьора, Михайла Батога, Олександра Ємця, багатолітнього політв'язня Юрія Шухевича та моє, щоб було надано можливість вислухати аргументи лєнінців (в дусі  плюралізму), юрба галасувала і мітинг було зірвано.

Наступного дня два московські кореспон­денти з 'Правды' брали в мене інтерв?ю й особливо 'тиснули', що вчора натовп був некерований. Я відпо­вів: 'Якщо львів?яни не послухали навіть пана Шухевича, це означає лише одне:  їхня ненависть до Леніна є безмежною'.

Трохи статистики. Сесія відбулася 14 вересня 1990 року від 14.00 до 18.00. Виступили всі охочі: від оунівців до Секретарюка і Коцюби. За демонтаж пам?ятника проголосували 116 депутатів, проти – 8, утримався – 1.

О 18.15 Леніна не стало.

Як 'Верховина' дотяглася до 'Гранд-готелю'

Готель 'Верховина', що на тепе­рішньому проспекті Свободи, попереднє керівництво міста й області віддало в оренду на 15 років амери­канській фірмі, президентом якої тоді була відома представниця україн­ської діаспори пані Марта Федорів. Легке здивування викликало тільки те, чому вона призначила виконавчим директо­ром колишнього львів'янина, а на той час уже громадя­нина США пана Геннадія Геншафта. Пані Марта пояснювала, що взяла його на роботу лише з урахуван­ням професій­них та ділових якостей.

Обійнявши посаду голови місь­квиконкому, я сприяв цьому проек­ту, бо це була перша кон­кретна і ді­лова угода такого масштабу з інозем­цем і, крім того, ремонт будинку про­водився дуже якісно.

Минув час. Готель – уже під наз­вою 'Гранд-готель'  гостинно відчи­нив двері першим клієнтам. До мене на прийом прийшов п. Геншафт і оз­найомив з документами, з яких ста­ло зрозуміло, що саме він є власником американської фірми-орендаря, ос­кільки його частка становить 67%. Судові процеси між п. Мартою та п. Геннадієм, про які багато писали львівські газети, завершилися на ко­ристь п. Геншафта. Українська діаспора потрібна була йому у ролі ширми.

Я ж вважаю, що місто від цього не програло. Адже капітально відре­монтовано будинок, який став окра­сою міського центру.

'Золотий Лев' стрибнув у халепу

І, нарешті, 'Золотий Лев' – чотиризірковий поліфункціональний шести­поверховий готель на 528 місць, який мав бути збудований спільним укра­їнсько-австрійським підприємством 'Галінвест', створеним сімома заснов­никами. Найбільші частки мали міськвиконком й австрійська фірма 'АВV…' – відповідно 28% і 35%.

Усі вітчизняні засновники зобов'язання виконали – вклали належ­ні кошти. Місто надало земельну ді­лянку і знесло кілька будинків, а для відселення мешканців виділи­ло понад півсотні квартир. Австрій­ський компаньйон обіцяв забезпе­чити кредитування проекту. Але за його кошти та за кошти решти зас­новників було збудовано лише два підземні поверхи. Пізніше австрійська фірма відмовилася від співпраці і примусити австрійців виконати свої обіцянки було неможливо, бо в договорі, підписаному головою об­лвиконкому та моїм попередником, стояло не 'зобов'язується', а 'спри­яє' в забезпеченні фінансування.

Я дотепер не можу зрозуміти цьо­го 'бізнесу': здається, що всі зазнали збитків. А хто ж все-таки мав зиск?

* * *

Особливим болем для львів'ян було знищення поховань Січових Стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря. Знаємо, наскільки циніч­но діяли більшовицькі вандали – осквернителі мо­гил. Сміливців, що намагалися про­тестувати, жорстоко карали і кида­ли до тюрем. За кілька сумної пам'я­ті десятиліть 'хрущовської відлиги' та застою на стрілецьких костях виріс новий цвинтар – май­же п'ять сотень свіжих поховань.

Міська рада першого демократич­ного скликання прийняла ухвалу про відновлення стрілецького меморіалу в первісному вигляді. Найскладні­шою морально-етичною проблемою було перенесення праху з отих нових захоронень. Адже ми не могли чини­ти так зухвало й по-варварськи, як це робили руйнівники могил – безбож­ні комуністичні посіпаки. Не можу спокійно спостерігати, як вони сьо­годні одягли ангельські маски і сліз­но-фальшиво 'вболівають' за народ. Якби цим негідникам було відоме по­чуття сорому і каяття, то від однієї згадки про цю наругу вони мали б повторити ос­танню дію Юди – повіситися.

Але підтвердилася істина, що доб­рих людей більшість: родичі помер­лих і похованих на 38-му полі сприй­няли це рішення влади з розумінням і практично всі дали згоду на перезахоронення. Спасибі Вам, добрі люди!

До травня 1994 року поле було звільнене (належить особливо ві­дзначити сумлінну роботу пана Іва­на Онисковця) і розпочато відновлен­ня меморіалу. Я планував завершити цю роботу до 1 листопада 1995 року.

* * *

Стоїть, мов символ моєї ганьби і безгосподарності, на площі Міцкевича згорілий ще шість років тому будинок. Його свого часу розцяцькува­ли організатори  молодіжного фестивалю 'Вивих'. Після пожежі підрахували, що від­новлення будинку вимагатиме знач­них коштів. Тому погорільцям нада­ли нове житло, а будинок вирішили здати в довгострокову оренду. Пер­ший заступник голови міськвиконко­му знайшов і орендаря –  багатого, за його словами, канадця українського походження Юрка Чопівського. Дові­ру викликало й те, що його інтереси у Львові представляв колишній депутат СРСР пан Юрій. Швидко було прийнято і підписано рішення міськвиконкому про оренду будинку, і ремонтні робо­ти мали розпочатися.

Саме тоді я дав дозвіл на викорис­тання стін будинку як рекламних щитів для фестивалю 'Вивих', сподіваючись на скорьй початок ремонту. Та ми­нав місяць за місяцем. Юрій Соро­чик знаходив різні пояснення щодо причин затримок, а будинок і далі руйнувався. Так минув майже рік, і я почав з'ясовувати, чи справді орендар та­кий багатий, як про це говорив мій заступник. Адже в ремонт треба було вкласти щонайменше мільйон дола­рів. Неофіційно вдалося з'ясувати, що таких грошей пани Юрії не мали (справді: 'Душу й тіло ми положим, але ні доляра').

Тоді було оголошено конкурс на оренду будинку. Боротьба точилася між трьома солідними претендента­ми: банком 'Верховина', власником 'Гранд-готелю' та фірмою 'Галімпекс'. Останній і виграв конкурс, запропонувавши містові найбільш вигідні умови. Фірма активно взяла­ся до роботи: очистила будинок від бомжів та сміття, перекрила дах, за­білила на стінах витвори художників 'Вивиху', поставила огорожу.

А потім відбулися перевибори голови міської ради і я вже не міг впливати на хід робіт, які з 1994 року чомусь припи­нилися. Якось я зустрів директора фірми Богдана Дацка і почав докоря­ти. що він дуже підвів міську владу й мене особисто, але той тільки розвів руками й відповів, що не може дійти остаточної згоди з орендодавцем.

Шкода, що не використовується позитивний досвід, набутий під час оренди і ремонту дитячого магази­ну 'Барвінок'. Міська влада і прези­дент фірми 'Роксолана', яка взяла в оренду цей об'єкт, пан Ігор Добруцький тісно співпрацювали і сьогодні в центрі міста маємо красивий ма­газин, а не 'розвалюху'.

Див. далі

17 лютого 2011

(0|0)

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

* * *

На одній з перших сесій було прийнято ухвалу про відновлення в ратуші давніх традицій пори самов­рядування, а саме: міський голова повинен присягати на Святому Письмі, а під час урочистих церемо­ній одягати освячену мантію і риту­альний ланець з гербом міста. Через якийсь час атрибути мера міста Лева були готові. Розкішну мантію виготовив відомий художник пан Кипріян з театру імені Марії Заньковецької.

На зборах депутатів міської ради отець Чухній прочитав молитву й освятив мантію. Потім звернувся до залу: 'Ви обрали собі голову, і нехай цей достойний грома­дянин міста одягне мантію'. Так є в усіх, як часом полюбляємо казати, цивілізованих державах, де живуть розумні, добрі, незаздрісні люди.

Правда, процеду­ра освячен­ня мантії не обійшлася без ложки дьогтю. Перед ратушею зібрала­ся зграйка юних 'держа­во­творців', які чо­мусь вважали, що Львів не достойний мати мера в мантії. Вони стоя­ли на площі з опудалом в клоунській мантії і з плакатом 'Сьогодні мантія,  коли корона?' Після того, як у залі освятили мантію, над опудалом на площі здійнялося полум'я.

Справ­жнісінькі ди­куни з джунглів! Мабуть, вважали, що після спалення опуда­ла Шпіцер з димом відправить­ся на той світ.

А що, якби й корона? Хіба пога­но мати геть­ма­на з короною і булавою (маю на увазі не себе, а найвищих держав­них посад­ників)? Щоб він   уо­соб­лював дер­жа­ву, як мер у мантії мав би уособлювати місто. Чому ми не може­мо мати своєї аристо­кратії? Чому маємо бути 'нендз­ни­ми', неосвіче­ними, тупими і, вибачте на сло­ві, 'ходити за стодолу'? Те ж вчинили й тата­ри у XIII столітті. Вони почати нищити Київську Русь з того, що вирізали українську арис­тократію, а залишили бідний, пиха­тий плебс з його покірністю, скупіс­тю, заздрістю до сусіда, з християн­ською мораллю лише в церкві і на свято. Тих геніїв, що народжували­ся, рідний народ зазвичай не шану­вав, а вороги нищили чи використо­вували в своїх інтересах.

Посіяне сотні літ тому плодоно­сить ще й нині. Наш добрий україн­ський народ, як жоден у світі, обирає до вищого державного органу депу­татів, які не знають його мови, не хочуть незалежності України, не визнають вояків УПА, насміхаються над нашою історією.

Нам не соромно, що не знаємо, де могили славних гетьманів України Богдана Хмель­ницького та Івана Мазепи, зате пильно стежимо, щоб не занадто пошанували теперішньо­го Прези­дента, голову об­ласної, міської чи сільської рад.

Прикро було бачити наочне під­твердження слів Кобзаря про нащад­ків 'славних прадідів великих' у Льво­ві. Наймолодша генерація львівсько­го плебсу, влаштувавши акцію спа­лення опудала, не усвідомлювала, що насміхається не над Шпіцером. Так, вони зробили Шпіцеру боляче, ос­квернивши обряд і зневаживши свя­щеника, але насамперед вони висмі­яли львів'ян, свій народ, насміялися над своїм майбутнім. Бо після них, не дай Боже, також можуть прийти 'правнуки погані'.

ХАБАРІ, ЯКІ МЕНІ НЕСЛИ

З почутого:

– Ви знаєте, що Шпіцер і Гель

купили собі в Німеччині газету?

 – А яку вона має назву?

 – «Шпігель»

Про хабарі й про те. як я нажива­юся на посаді голови міської ради, ходило багато пліток: від 'без хаба­ра до нього на прийом не потрапиш'  до твердження, що пан Шпіцер будує трипо­верховий будинок чи не в кожному з навколишніх сіл. У мене склалося враження, що багато-хто сприймає ці нісенітниці за мірками власної захланності.

Не ображався, коли старенька брюховицька пліткарка оповідала всім зустрічним, що Шпіцер будує величезний особняк біля її будинку, а при зустрічі зі мною і з моєю дружиною в присутності кореспондента газети 'Ратуша' відхрещувалася під своїх слів і говорила, що бачить мене вперше. Але як порадите реагувати на дружину одного академіка, яка, вирвавши не зовсім законним чином квар­тиру-'люкс' для себе, ходила потім і переказувала львівському бомонду, що Шпіцер хабарник? На запитання, чи від неї особисто Шпіцер взяв хабар, відповідала, що ні, але 'ви не уявля­єте, які суми йому дають'.

Хочу нагадати слова Христа з На­гірної проповіді: 'А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом… ні зем­лею... та й головою твоєю теж не кля­нися... Хай буде ваше слово: так, так: ні, ні – а що більше цього, те від ли­хого'. Як людина віруюча, кажу моє сло­во: хабарів не брав; житлових будин­ків ні я, ні мої близькі родичі (дружи­на, син, батьки, брати, сестра) не будували; магазинів та інших примі­щень для себе не приватизовував; жодних фірм, які працювали б на мене, не створював і не маю. Хоча хабарі або їхні замінники пропону­вали. Ось деякі приклади.

* * *

Одразу після обрання мене голо­вою міської ради попросився на зус­тріч відомий тоді діяч кооператорського руху й запропонував допо­могу: умовно зарахувати когось із моїх знайомих на роботу і виплачу­вати йому платню. Мені, мовляв, по­трібні гроші на прийняття та інші представницькі видатки. Для себе не просив наразі нічого. Я подякував йому і відповів, що житиму за ті кош­ти, які встановила держава і міська рада. Ось коли вже не буду при владі і він запропонує допомогу, то в разі потреби нею скористаюся. Після виборів я півроку був без ро­боти, але пропозицій від 'доброзич­ливця' вже не надходило.

* * *

Перед вступними екзаменами мене відвідав один пан, з яким я востаннє бачився ще в дитинстві. Після нетривалої розмови про різні справи попросив посприяти його доньці, яка збиралася вступати до університету. Заскочений зненаць­ка, я не пообіцяв сприяння, але й не відмовив категорично. Відбувся за­гальними фразами.

Через кілька тижнів цей добродій знову був у моєму кабінеті. Обличчя сяяло щастям і він повідомив, що доця – золота медалістка – вступила на омріяний факультет. Я привітав його, почастував кавою і щиро втішився ус­піхом розумної дівчини.

... Пізно ввечері, розібравши сто­си паперів, почав збиратися додому. Раптом біля стола на підлозі помітив невеличкий поліетиленовий пакет. Розгортаю – там шампанське, цукерки і... пачка грошей. Із заціпе­ніння вивело рішення терміново знайти 'друга'. Того ж вечора я повер­нув цей 'вияв вдячності', чесно зіз­навшись, що до нікого не звертався за допомогою при вступі дівчини, а просто дитина має настільки добрі знання, що самотужки успішно скла­ла іспити. Він був сконфужений. Я ж звертаюся до тих, хто давав хабара за вступ до вузу: чи не сталося чогось подібного і з вашими дітьми?

* * *

Інколи доводилося чути, що не­можливо зареєструвати нове при­ватне підприємство без хабара. Протягом 1991 року, коли відділом реєс­трацій керував пан Анатолій Пилипчук, я тричі просив своїх знайомих реєструвати підприємство, щоб з'я­сувати, чи справді беруть. Результат був однаковий: працівники відділу вказували на помилки, які треба виправити, часом трохи затягували процес, але ніколи не натякали, що треба 'підмастити' і, врешті-решт, видавали свідоцтво про реєстрацію. Я переконався, що можна зареєс­трувати підприємство без хабара (слід тільки правильно оформити документи), і вирішив вже не пере­віряти, як реагують працівники від­ділу на спробу 'віддячитися'.

* * *

Нещодавно один бізнесмен оповів мені, що на початку 90-х звертався до мого заступни­ка з проханням надати приміщення під офіс у центральній частині міста. Той погодився допомогти, але за сприяння попросив винагороду, а попросту – вимагав хабара. На зауваження бізнесмена, що названа сума надто висока, чиновник відповів: 'Я не винен, що Шпіцер так багато бере'.

* * *

Мій колишній співробітник по­просив допомогти одержати закор­донний паспорт, бо в нього, мовляв, вимагають у ВВІРі хабара на дві ти­сячі карбованців – на той час вели­кі гроші.

Саме тоді в приймальні чекав на розмову полковник КДБ, який відпо­відав за боротьбу з організованою злочинністю. Я відразу запросив його до кабінету, й запитав полковника як діяти. Той пореко­мендував написати заяву, спецслужба видасть позначені гро­ші, і хабарника буде впіймано та від­дано під суд. Мій колега відповів, що подумає й повідомить про своє рішення завтра. Зате­лефонувавши наступного дня, він сказав: 'Я не хочу зв'язуватися з КДБ і міліцією. Але допоможи отримати паспорт, бо маю терміново їхати в Польщу'.

* * *

Поговорити про хабарництво в міській раді полюбляли не тільки прості львів'яни, але й деякі народні депутати – здавалось би, кращі з кращих синів нашого народу. Наприклад, депутат Швайка, який до того наполегливо вимагав незаконно приєднати до помешкан­ня його дочки квартиру, що звільни­лася поруч, одержавши законну відмову міськвиконкому, писав у своє­му листі від 12 січня 1993 року до Кабінету Міністрів, що 'І.І.Бутрин (нині покійний заступник представника Президента у Львівській області, з яким у мене практично не було ані особистих, ані ділових контактів) прикриває злодійство і хабарництво з боку В.І.Шпіцера та інших посадових осіб'. Очевидно, я не міг дозволити, щоб мене паплюжили на всю Україну, і подав позовну заяву до суду. Адже слова 'хабарник' і 'злодій' мають чітке юридич­не визначення й можуть бути засто­сованими до громадянина лише за рішенням суду.

Відповідач жодного разу не прихо­див на судові засідання і, врешті-решт, рішенням Личаківського ра­йонного суду від 13.09.93 р., залише­ним без зміни ухвалою судової коле­гії в цивільних справах Львівського обласного суду від 25.10.93р., мій по­зов було задоволено: зобов'язано від­повідача відкликати з Кабінету Мініс­трів листа, у якому зазначені відомості, що плямують мою честь і гідність, і визначено компенсацію за мораль­ні збитки в розмірі 1млн. 380 тис. крб. 

* * *

Траплялися й винятки. Генеральний директор СП 'Галінвест' В. Холодило поскаржився, що працівники міськвиконкому зволі­кають з оформленням документів на земельну ділянку під готель 'Золо­тий Лев'. Закінчив словами: 'Васи­лю Івановичу! Я оббиватиму пороги кабінетів доти, доки не одержу необ­хідних документів. Але хабара не дам'. Приємно вражений, я запросив керівників відповідних служб, щоб у його присутності дали пояснення. Зрозумілої і чіткої відпо­віді я не отримав, але за моєю пря­мою вказівкою до кінця наступного дня всі документи були готові.

* * *

До наведених вище прикладів хочу додати ще два дещо відоміші, оскільки про них поширювали чут­ки нардепи: що Юхим Звягільський, виїхавши до Ізраїлю, возить долари вантажівкою, і що Леонід Кравчук вивіз до Ізраїлю $30000000. Пер­ший, як відомо, повернувся в Украї­ну і жодних звинувачень проти ньо­го не висунуто, а Леонід Макарович виграв суд у німецької газети-пліткарки й тепер чекає на матеріальну компенсацію за моральні збитки.

Не буду задавати питання: хто і з якою метою продукує ці плітки й на­клепи. Запитую: чому така активно-позитивна реакція на всілякі смер­дючі справи у кожного з нас? Скида­ється на те, що наші сучасники ма­ють значно нижчий рівень моралі, самооцінки, поваги до інших порів­няно з тими, що жили дві тисячі ро­ків тому. З Євангелія відомо, що ніх­то не кинув каменем у грішницю, визнаючи тим самим, що й сам не без гріха (чи є тепер така стовідсоткова самокритичність?). Знаємо й те, що в давньому Римі була 'презумпція невинності'  особа вважалася невинною, поки її вина не була доведена судом. Варто задуматися над цим, уважно оглянутися й керу­ватися цими давніми, але високими моральними засадами.

Що ж до хабарів, то я навіть не знаю, хто має більший гріх: той, хто дає, чи той, хто бере. Схиляюся до думки, що перший, бо саме він про­вокує відповідальну особу на негід­ний вчинок, він є ініціатором зло­чинної змови задля власної користі. Якщо ніхто не буде давати 'в лапу', то не буде й хабарництва. А до вузів все одно прийматимуть (розумних) випускників шкіл, в магазинах тор­гуватимуть, транспорт возитиме пасажирів і вантажі.

Прошу зрозуміти мене правильно. Я не захищаю чиновника-хабарника. Але перемогти його зможемо тільки разом. І дуже простим спосо­бом: НЕ ДАВАТИ ХАБАРІВ! Допоки да­ватимемо, до тих пір у чиновницько-владні крісла прориватимуться нечесні люди, а нашу державу й на­далі вважатимуть корумпованим суспільством.

* * *

Протягом останнього року на ро­боту переважно ходжу пішки: вули­цею Зеленою і далі через центр. Багато зустрічних чемно вітаються, дехто пропонує підвезти, часто зупиняють, щоб хвильку поговорити. Співрозмовники, як правило, кажуть, що на виборах голосували за мене, радять брати участь у наступних виборах мера. Це приємно.

Однак трапляється й інакше. Йду вранці вузенькою стежкою поміж горами неприбраного снігу. Назустріч двоє чоловіків середнього віку. Задній щось шепоче колезі, той грубо, навмисно голосно відповідає: 'Тепер він ніхто' і рішуче прямує на мене, займаючи всю ширину стежки. Я поступаюся, зійшовши в глибокий сніг.

Не скажу, що було боляче. Прикро тільки, що хтось може сказати про людину   'НІХТО'.

* * *

Якось (вже не міський голова) я стояв у черзі, на що один літній чоловічок задоволено зауважив: 'От і Шпіцер стоїть у черзі. А колись продукти йому привозили додому'.

Після цього випадку на запитання чим зараз займаюся відповідаю: 'Роблю приємність львів'янам – ходжу містом пішки з пісним виразом на обличчі.'

ЛЬВІВ

Газета 'Тиждень'

квітень –  липень 1997 року

(№№ 14-23, 26)

17 лютого 2011

(0|0)